Мотря

— Вірний аж до смерті.

— А все ж таки подивися, хто там такий.

— По приказу ясновельможного пана гетьмана.

— Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його.

Орлик пішов і за хвилину вернувся.

Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів

виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя,

аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри

видно велику незгоєну рану.

Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.

— Вечір добрий панам!.. Який тут храм, — говорив, розглядаючись по стінах. — Який тут

хлам! — а вказуючи рукою на стіл, сміявся, — добре, та не нам! Добрий вечір панам!

— Ти звідки, діду? — питався його гетьман.

— З України.

— Україна велика.

— Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від

пощочини до слави; залежить, як хто ставиться до справи.

— Як звешся?

— Не знаю. Ні імені, ні роду не маю. Я — з народу, а ім'я своє забув.

— А скільки ж тобі літ? — питалися його.