Мотря

склом, а в них усякі фаянсові та глиняні поливані збанки, тарілочки й звірики, гарно

повироблювані, з домашніх робітень і з заграниці. На шафках голландські курантові годинники,

що по черзі вигравали години. Верх дубових обкладів висіли дорогоцінні макати й гобелени,

шляхотні в красках, гарні в рисунках, бо господар двора не любив на будь-що дивитися. Не

любив різких красок, ні золочених оздоб, нічого, що хапає за очі та бентежить спрацьовану

думку.

Покоєві запалювали у мосяжнім свічнику, старокутської ручної роботи, нові свічки і

зачинювали віконниці, бо по гарячій днині збиралося на бурю, може, й на град. Вправді, у вікнах

були невеличкі, в олово вправлені шибки, але буває, що й їх сильний град геть поторощить.

Далека наддніпрянська перспектива звужувалася, ніби якась чорна стіна надвигалася з

півночі, і в воздусі висіло щось гнітючого й важкого, як іноді буває перед бурею.

Та коли позачинювано віконниці і свічки, ніби в церкві, замерехтіли в гетьманській їдальні,

розбуджуючи тих фавнів і німф, що у вечірніх сумерках стали були дрімати на фантастичних

полях гобеленів, в кімнаті зробилося затишно й привітно.

— Тепер я зі своїми другами, — сказав гетьман, — сідайте, панове, повечеряємо по-

нашому. Ви всі мені рівно близькі і милі серцю мойому, сідайте, де кому краще, незважаючи на

літа, заслуги, ні на уряд, який хто тримає. Ми всі тепер товариші для себе, й більш нічого.

Вечеря була дійсно своя, не така, як обід. Добрий борщ, який недаром називали

гетьманським, голубці з підливою, начинюване порося і якась солодка страва з рижу, меду,

коринтських родзинків, ще й придобрена ванілією. Перепивали запіканкою, а попивали