Мотря

— Чого? — повторив гетьман і похилив головою. — Багато дечого, багато! В нас, бачите,

урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один

Дніпро що варта... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, — а чому? —

питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше

свобідно буяти, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної

столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами

запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і

хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите,

не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й

привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь салдатів залогами

на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над

собою терпіти, то й його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, — ось чого

вони хочуть, панове!

— Ось чого вони хочуть, — притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо

хилилися звичайно.

— А що Мазепа, — говорив дальше гетьман, — старий, заслужений і надто відомий у світі

та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба

його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу

корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій

край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не