Мотря

— Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на

серці.

— Що? — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки.

— Слава... — відповів гетьман. — І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не

таким, як тут живуть, — гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи

дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. — Вам хочеться перейти

до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко

сказати "так", хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А

тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття.

— Якраз тому, Іване Степановичу,. — почала Мотря і не доповіла гадки.

Гетьман глянув пронизливо на неї:

— Розумію вас, Мотре... Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на

велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою

хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли

щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.

Мотря притакнула головою.

Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали

знак, — і загули труби, й загуготіли тулумбаси.

Увійшли на рундук.

КОЛЬОРИСТІ ОГНІ