Мотря

Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно,

дякуючи своїй великорічивості і бойкій, на диво, вдачі. Але нині вона собі тієї бурі не бажала, а

окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала:

— Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем.

— Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що.

— Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра

Марія, що незамужною до сивої коси досиділа.

— Ану, пускай потоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало

турботи маю.

— Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною?

Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною?

Тим "невже ж" Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській

академії не був так краснорічивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість

перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав:

— Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю і, як кажу, що зможу,

поможу.

— Мені нічого не треба... Мотря мені на думці.

— І мені.

— Що ж ти про неї гадаєш?

— А ти що?