Мотря

багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, — що для неї дівчата? Заспівають,

казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в

хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться

долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще,

ніж не один, що пірнач носить.

— В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно

лишитися.

— Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у

Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство

небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите?

— Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для

своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати.

— А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати.

— І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла.

— Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще.

— Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому?

Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман.

— Гетьман? — мало не крикнув Кочубей.

— Так, гетьман, Іван Степанович.

— Чому ж би то?