Мотря

— Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі

гості... — І Кочубей спохмурнів. — Крута жінка тая Любов Федорівна, дуже крута, аж

безсердечна. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли

б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті.

— Трафила коса на камінь, — відповіла Марія Федорівна.

— Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива навіть для матері, А за

хірургом післали? — спитав нараз Кочубей.

— Не посилали. Любов Федорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить.

— Хорих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще,

чого доброго, гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими

жінками, ой, біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би б при

моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не буде зранку, не буде й до останку.

Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як

перед сестрою своєї жінки.! він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було

виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня.

— Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона?

— В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна.

Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна

дівчина.

— Nihil sine causa[18]. Якась і тому є причина, не лише мати одна. — Причин, може, й