Мотря

пішов на горище подивитися, що робить Мотря.

Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися

картами. Забава була, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть і гроші,

а потім прийде черга на мисливських собак соколів, на коней зі збруєю і без збруї, на дорогі,

суто , золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш. Тихо, як тільки

міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки

лампада під образом Богоматері, — її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві

треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були

розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям,

котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди

в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б

було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку.

Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-

гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в

сні.

Біля ліжка сиділа Марія Федорівна. Кочубей узяв її за руку і повів під вікно.

— Як же там? — питався шепотом, щоби не розбудити сплячої.

— Богові слава, — пройде.

— А Любов Федорівна була?

— Ні, знаєте, що вона на горище не ходить.