Мотря

Мотре, пану гетьманові!

— Принести? — спитала дівчина, повертаючись до гетьмана.

— Будь ласка! — спробуємо, яка. Може, мої руки краще

підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати

не захоче. Побачимо.

Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору...

Гетьман мав грати на її бандурі...

Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн

здмухнула і несла не за ручку, а піддоживши обі долоні під сігідняк, як святощ яку... Гетьман мав

грати на її бандурі.

Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав.

Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум'янена, ніби якесь

невідоме сонце на неї світило.

Ще два сходи, ще один — і ступила на кам'яну долівку.

Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепера нікого.

Які ж ті сіни довгі! Нащо батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї,

такі дивні, очі...?

Ще крок, ще два — і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру.

Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях... якийсь

жалібний стон, якийсь сумний бреньк — і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на