Мотря

Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двох грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей

просив їх сідати, і сам сів поміж них.

— Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас

обох здоровля.

Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній,

чекав, аж дістане всі.

— Не буду дивиться, — казав, — нехай козириться. Але карта йому не писала. Таки

чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий

зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч

який багатир був! Пригадав собі і поцілував стіл.

— На нині досить, треба йти спати.

— Потішся, Василю, — жартував з нього Апостол, — що хто не має щастя в картах, цей

має його в любові. Любов Федорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе.

Кочубей похнюпився. Не любив, як йому нагадувати про жінчин пантофель.

— Така пані, як твоя, — потішав його Апостол, — то й не жаль за спідницю -триматися. А

що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив. Не почуєш.

— Добрий господар від своїх гостей не виграє, — відповів Кочубей. — Але, може б, ми всі

йшли вже спати?

— Підемо. До рана ще далеко. Добраніч тобі! — відповів Апостол, замикаючи за Кочубеєм

двері.