Мотря

Батька свого оплакали...

Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках,

по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого

гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії

та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту.

"Зажурилася Хмельницького сідая голова", бо наступав на нього найгірший і найлютіший

ворог, якого він одного в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова,

бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його

поперед тим. Невже ж йому це діло поведеться?

І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури

мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і

жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за

правду людськую, за віру святую християнську.

— Усім слушащим,

Усім православним християнам,

Сьому домодержавцю,

Хазяїну й хазяйці

Подай, Боже, на многая літа!

Загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли.

— Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене і від моєї жінки,