Мотря

Великі скарби собирають,

Головоньку козацькую

Із тяжкої неволі визволяють...

Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку

козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися,

поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки,

погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.

М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці,

бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій,

а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов.

— Визволь, Боже, бідного невольника

На свято-руський берег,

На край веселий,

Між народ хрещений!.. —

кінчили невольницький плач бандуристи.

Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи

визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на

Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне

почали благати-закликати:

— Поможи мені, отцева й матчина молитво,