Мотря

В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і

лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям.

— Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не

має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас.

— Хай попадуть!

— Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, — сказав,

усміхаючися, Чуйкевич.

Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася

трохи.

— Куди ж ти гадаєш їхати?

— Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу.

— Чура?

— Гадаєш обидою позбутися.мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі.

Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре?

— Як не чура, так післанець гетьманський.

— Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ — то

ми.

— Чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув

кіньми.