Мотря

серцю, то вони заживуть у вашій Ковалівці, як у раю.

Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом, і спитав:

— Так ти гадаєш?

— Я певний того... — повторив Чуйкевич.

— Сідай, — сказав нараз Кочубей, — побалакаємо.

Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся

в сторону генерального судді і слухав. Кчубей говорив:

— Не перший раз бачимося нині. Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і

Любов Федорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили. Бачить моє батьківське серце,

що Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб додержати

нашого слова... Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за

Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що

ж?

Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна:

— Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про

кохання не вмію гарно говорити, й не такі гарні часи. Стоїмо під прапором Марса, а не Купідона.

А все ж таки прохаю прийняти до вашого відома, що я почував би себе найщасливішим

чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв'язав мої Руки з ручками вашої

доньки.

— Ну, то й гаразд! — гукнув Кочубей, встаючи з фотеля,