Мотря

— Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний.

— Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно

бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, го-го-го! Але мова

мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко?

Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу

низку покоїв. А покоїв тих було багато, й не яких-небудь. То не була вже давнього типу козацька

домівка, зі сволоками тесаними, з лавами дубовими й віками малими, а новомодний двір, у

якому й князеві не сором було б жити. Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані,

або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві,

печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітами та амурами. Будували цей

двір майстри, з чужих країв спроваджені, й робітники що при них штуки будування та оздоблення

вивчилися, і треба сказати, збудували гарно. Кочубей був гордий своїм новим двором й все

щось нового вигадував, щоб його ще І розкішніше прибрати. Багато дечого було ще не

викінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок.

— Це бачиш, — звернувся до Чуйкевича, — гніздо для моєї Мотрі. Хто візьме її, візьме й

цей двір з нею.

Мотря встала й вийшла.

— Обидилася... Химерна вона дуже або попаде на когось, хто уговкає її. Нема такого

коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати, як.

— Донька вашої милості, панночка, умна й характерна, і як попадеться чоловік, любий її