Мотря

— Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте,

попрощати вас.

Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму.

— А то ж то як? — питався Кочубей.

— Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і

вернемо в Київ.

— Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей, — то ти ще не знаєш світові ладу.

На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками

залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу.

Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але

Кочубей стояв крайньо на тім, що він хазяїн у своїй хаті, і що хазяйських прав навіть гетьманові

не поступить.

— Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го!

Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й

честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не

любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим

самим окопом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальці поміж них, вони оставалися б

щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка

всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого

діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою, — а це щось також варте!