Мотря

— От і піймали козака! — казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. — Але ж бо й

засоромився бідолаха, що хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не

журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо, це я вже на себе беру. А може, ти боїшся, щоб

люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо?

Мотря здвигнула раменами.

— Донька ваших милостей, — відповів Чуйкевич, — не з таких, щоб до неї треба ловити.

— І я так гадаю, — додав від себе Кочубей. — Значиться, ти остаєшся в нас і поможеш

мені приладити усе як слід до гостини такого "зацного" і достойного гостя. Роботи чимало, а

мого сина ще нема. Він щолиш за які два-три дні надтягне. Поїхав відбирати жнива на хуторі.

Багато всілякого клопоту з орендарями та намісниками маю.

— Малий маєток — клопіт малий, а великий — так і клопіт великий, — потвердив

Чуйкевич.

— Про наші маєтки, — казала Кочубеїха, — люди казки розказують, а вони то й не такі

вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша.

— На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам.

— Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман

щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а

людям корисні діла.

— Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана

заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай.