Мотря

золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою

людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній

затишний... Мрії!..

Його гадки перебив гамір дзвонів.

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві,

що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.

Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було

вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був

чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі.

Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й

колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.

Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під

благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на

боже.

Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули

свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив

Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.

Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов

Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж,