З-під Полтави до Бендер. Крутіж

він кликав. Кілька голосів нараз гриміло, аж відгомін нісся далеко лісами, аж дерева шуміли:

«Човен подавай, чорте, човен!»

Маруся тулилася до Бориса. Борис шаблю стискав. «Чого боїшся? Цить!»

Перевізник хотів човни відштовхнути від берега, але Босаковський не дав. У нього була

гадка, що коли б так Фалдовський наскочив на них, поки Фтерапонт з кіньми поспіє і коли б

виявилося, що в нього стільки людей, що не можна їм буде ради дати, тоді на човни й на

замочок вертай. А там поборемося!

Але й до того не дійшло. Задудоніла земля, і табунець коней виринув із густої, як молоко,

імли.

Перевізник відштовхнув човни, й Босаковський гукнув:

— На коні!

Борис скочив на свого, Фтерапонт підсадив Марусю. Борис посадив її поперед себе й

торкнув коня. Кінь рвонув з місця.

За ним летіло товариство. Навіть перевізник, навіть старий дворецький.

Цей чомусь близько Босаковського тримався. Мабуть, у його розум і хоробрість

найбільше вірив. Хоч старий, але коня кріпко тримався. А все ж таки постогнував своє

тривожне: «Я труп».

— Хіба упир, бо трупи так на конях не їздять, — відповів йому Босаковський.

— Труп, якщо нас Фалдовський наздогонить.

— Невже ж це він гукав?