З-під Полтави до Бендер. Крутіж

дороги збилася, така темна ніч. Не лишайте мене на поталу вовкам та харцизякам. Бога

молитиму за вас.

— Черниця!.. — промовила Устя.

— Черниця!.. — повторили тривожно невістки.

— Не пускати її.

— Це та сама, що біду приносить.

— Хай під брамою ночує, а в хату не пускати!

— Не можна, — сказав Улас. — Не був би я хуторянином, коли б черниці на ніч під свою

стріху не пустив.

І казав челяді подивитися, чи вона сама, а як сама, то відчинити браму, хай увійде.

— А тоді браму добре мені замкнути!

Пси, як скажені, рвалися з ланцюгів. Парубки насилу втримали їх і впустили черницю.

Така втомлена йшла, що вітер нею, мов коноплиною, хитав. Ось-ось і впаде.

— Мир дому сему і всім живущім в нем! — промовила, переступаючи поріг. Тричі

перехрестилася до образів. Високого зросту, струнка, загоріла на сонці і вітрі, у широкій рясі

з каптуром, що аж на брови спадав, в одній руці чотки, а в другій кийок, звичайно, як

черниця.

— Звідкіля Бог провадить? — спитав Улас.

— Злі люди монастир зграбували. Ні церкви святої, ні келій наших не пощадили, а що

вже з черничками творили, не доведи Господи! Насилу я вирвалася з їх рук і втікаю.