З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Маєрфельд і Цедергельм схопилися й відслонили занавіску, - глянули.

До намету мчав чорний кінь, як хмара. На нім сидів худорлявий їздець, з обсмаленим, аж

чорним обличчям, у синім каптані, защіпнутім під саму бороду. З очей іскри летіли.

«Король! Його милість король!» - скрикнули обидва і скочили назустріч.

Припали до стремен.

Король відсунув їх легко, зіскочив з сідла, коня трабантові віддав, Маєрфельда взяв під

одну руку, Цедергельма під другу і попровадив у намет.

Хвилину дивився на них.

«Нічого... Eine kleine Emotion[25], правда?.. Сідайте... Ви вже їли? Так перекусіть ще зо

мною... Прошу... Ми тут, як бачите, не голодуємо, і загалом тримаємося добре... Дуже

помиляється цар, гадаючи, що він нас не лиш побив, але і прибив. Не дочекає він того. Ми йому

ще заграємо. Гоп! Петре, гоп!»

Король був у знаменитім настрою. В кращім, як під Полтавою. Це був той Карло, що вірив у

свою щасливу звізду і тою вірою запалював других, це був той молодий чоловік, що зачаровував

усякого, з ким тільки зустрінувся. Це був - Carolus Rex, - якого ім'я вимовляли шведи, знімаючи

шапки, якого дивне обличчя можна було бачити і на порцелянових файках моряків, і на

хусточках дівочих, і тарілках поважних шведських газдинь. Це був король, якого ненавиділи

вороги й боготворили його піддані.

«А як нога вашої королівської милости?» - спитав генерал Маєрфельд, завваживши, що

король усе ще на ліву ногу шкутильгає.