Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
— Мої, — усмiхнувся Максим Валер'янович.
— Вони в тебе знiмаються? — знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж менi отак-о, — вiн черкнув себе долонею по шиї, — потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! — вiн притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — вiн уже витяг з кишенi блокнота.
Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…
I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.
— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…
— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.
— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..
— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…
У душi моїй пурхали метелики…
Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 48. Приємного читання.
TextBook