— Нема…
— Що?
— Годинника нема…
— А де?
— От був у… кишенi. I… i… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i… — з вiдчаєм кажу я.
— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тiльки гукну Вальку!
Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другi дверi лiворуч — жiноча… третi — чоловiча…
Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали…
Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.
У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: «Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть…» I потiм на «Арсенальнiй» — вгору, аж серця з грудей вискакували.
I на двадцятому тролейбусi — хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде…
I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.
Нарештi… От… От воно… Те прокляте мiсце… Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було… Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав пiднiжку… — бурмотiв, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися… Отут ти сидiв на ньому… Отут тебе з нього стягли…
Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.
— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани… точно… Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.
Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), — то тепер усе було незрiвнянно складнiше — я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я — злодiй!).
— Ходiмо до Будки! — пiдхопилася з землi Валька.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 50. Приємного читання.
TextBook