TextBook — Ну нiчого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо! — кивнула вона нам.
— Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! — були зайнятi… Скажеш, нi? — посмiхнувся вiн до мене.
— Ну? — сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайнятi!).
— Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…
— Ну? — нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї, — вiн кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).
— Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао! — i вiн побiг у пiдворiття.
Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього… Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв — поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю… Отже, певне, Будка не бреше…
На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися…
Пiсля наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати…
Дядько зустрiв нас веселим вигуком:
— Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!
Вiн сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися… Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?
— Це для тебе, болiльника, подiя! А вони — нормальнi хлопцi, — озвалася з кухнi тiтка. — Правда ж, хлопчики?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 52. Приємного читання.