Розділ «Андрій Балабуха Перепочинок»

— Гаразд, — промимрив Баржин, знаючи, що ні він, ні Олекса при всьому бажанні не зможуть «ні про що не думати». — І давай-но, брате, допоможи мені накрити стіл, бо Озол сваритиметься.

— Авжеж, — подав з кухні голос Озол. — Ще й як! Коли хочеш врятувати шефа, Олексо, — приймай командування на себе. Він у нас сьогодні не здатний до дій.

— Уїдлива ти людина, — фиркнув Олекса, — фан-тас-тич-на.

— Кави не дам, — пригрозив Озол.

— Та йдемо вже, — заволав Поздняков.

Хоч би що робив Олекса, все в нього виходило напрочуд доладно. Дивлячись, як він сервірує стіл, Баржин не міг втриматися від легкої заздрості.

Онук відомого композитора, Олекса мав абсолютний слух і непоганий баритон. Але він пішов у медичний, а закінчивши, поїхав у Калінінград, де став суворим лікарем на ВМРТ[2]. Він був блискучим хірургом і взагалі універсалом.

Колись вони з Баржиним вчилися в одному класі. І зустрілися знову через десять років — Олекса приїхав поступати в інститут точної механіки і оптики на факультет медичної кібернетики.

— Розумієш, Борисе, — сказав він тоді Баржину, — як хірург я не зможу зробити й кроку вперед без медкібернетики. Тяжко без неї. Фахівців ще мало, у мене ж є деякі привілеї, адже я практик.

Баржин одразу вирішив, що Олекса буде в лабораторії. Буде, якою завгодно ціною. А Баржин умів добиватися свого. Не помилився він і на цей раз. Принаймні більша частина теоретичних розробок лонг-стресу — безперечна заслуга Позднякова.

Олекса вже майже закінчив сервірувати, як прийшов Гіго Чехашвілі, а через дві хвилини — Зоя. Коли ж пролунав ще один дзвінок і на поріг ступив Перегуд, Баржин не витримав і сказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Заходили б гуртом! Все одно ж ненатурально виходить…

Перегуд усміхнувся й гукнув позад себе:

— Ану, давай сюди, хлопці й дівчата! Шеф запрошує!

Баржин зареготав, уперше за цей вечір.

І через півгодини квартиру було не впізнати. Олекса з Озолом зробили з його стола ну справжню тобі скатерку-самобранку. Зоя із Зиміним — і коли вони встигли? — примудрилися протягти через усю кімнату нитки й почіпляти на них всяку всячину: серпантин, якісь папірці з закликами, картинки; на стіні перед столом прикололи аркуш ватману, на якому Перегуд під Бідструпа зобразив життя і творчість Б. В. Баржина «від дня народження до цієї урочистої миті»; на дивані купою лежали подарунки — номер журналу «Камчатка» з оповіданням Озола, попільничка ручної роботи (це Гіго), запонки — одна від Зої, друга від Перегуда, щось іще, Баржин так і не встиг роздивитися…

— По місцях! — наказав Озол. — Рівняння на іменинника! Тост!

— Я говоритиму коротко, — сказав Чехашвілі. — Не по-грузинськи коротко. На моїй батьківщині за такий тост з мене зробили б шашлик. Але я не йду за традицією, бо пам’ятаю, що стислість — сестра геніальності.

— Коротше! — перебив Озол.

— На честь нашого шефа я пропоную салютувати! — і відкоркував шампанське.