Розділ «Андрій Балабуха Перепочинок»

Він роздягся, витяг з портфеля пляшку вина, сунув її в холодильник.

— Що ви затіяли, Вадиме? — поцікавився Баржин.

— Відзначити ваш день народження.

Баржин знітився.

— Нокаут, — констатував Озол. — Ось вони, вчені, герої, що забувають себе в праці…

— Підловив, — мовив Баржин. — Ох, і підловив же ти мене, Вадиме Сергійовичу!

«Знає він чи не знає? — думав Баржин. — Схоже, що ні. Але тоді чому не питає, чим сьогодні закінчилося? Отже, знає. Хай їм грець разом з їхньою чуйністю і тактовністю!»

— До речі, шеф, заразом відзначимо й маленький гонорар, — скромно мовив Озол.

— Звідки?

— Є такий новий журнал «Камчатка». В Петропавловську. Випадково довідався, випадково послав, випадково надрукували… Буває!

— Вітаю!

— Дякую, — буркнув Озол. — Вітати будете потім. Поки що — збирайте на стіл. Адже зараз почнуть сходитися. Не у всіх же склероз. А я займуся кавою. Що у вас там?

— Самі розберетеся, — відказав Баржин.

— Авжеж, розберусь, — Озол зник на кухні, і невдовзі звідти долинув його голос: — І коли я навчу вас купувати каву без цикорію, Борисе?

«Знає, — вирішив Баржин. — Ну й цур йому». Баржину чомусь полегшало — зовсім трошки, але полегшало.

Озол таки знав.

Зранку в нього все падало з рук. Навіть правка старих рукописів — робота напрочуд цікава — і та не давалася. Він намагався читати, валявся на дивані, курив… З чотирьох почав дзвонити в лабораторію — усе марно. Десь о сьомій йому зателефонував Гіго.

Отже, перша спроба виявилася невдалою. Погано. Але й не трагедія.

— З шефом негаразд, — сказав Гіго. — Я розумію, що йому важче за всіх нас, але… Він навіть не попрощався ні з ким. Такого я не пам’ятаю.

Ну, звісно — це ж Баржин, «щасливчик Баржин», який не знав ще жодної поразки, а коли назбирується така позитивна інерція — вже перший поштовх буває надто болісний.