Розділ «Микола Шульга Закон природи»

— Такого не може бути! — гаряче волав Митько.

— Вірогідність надто мала! — підхоплював Іван.

А Серьога сипав цифрами її тицяв усім під ніс графіки та діаграми.

Дивні люди! Щойно затихли двигуни, а в них уже прокинулося нестримне бажання якнайшвидше опинитися назовні. Свої колишні аргументи вони геть-чисто позабували, і це коштувало їм доброї порції жартів та гострих шпильок; вони витримали все — «наука вимагає жертв!».

Трійця вийшла останньою. Згідно з інструкцією… Незвичайні умови подіяли на них однаково — зразу ж біля трапа всі, як за командою, стали рачки. А що? Найзручніший спосіб дослідження рослинного життя! Ми ж, смертні, довго стояли, як приголомшені, розглядаючи новий світ. Шаленство — це слово, мабуть, найкраще характеризує все, що ми побачили. Буяння фарб і світла. Буяння природи — її фантазії та творчої винахідливості.

Аж тут побожне схиляння перейшло у хлоп’ячу потребу бешкетувати. Ми гасали барвистими луками, збирали величезні оберемки квітів, ганялися за всім, що могло рухатися. Та зненацька я глянув на все це збоку, і мені стало соромно.

З найсучаснішої ракети, чуда мезонного століття, на незайману планету вироюється зграя дикунів і з первісною жадобою винищує все живе. Бр-р! Захоплення захопленням, але всьому є край! Увечері влаштували наукову нараду й вирішили займатися кожен своїми справами.

Бігти ставало дедалі важче. Я втрачав останні сили. Відпочити б! Але навкруги — ні дерева, ні скелі, на яку можна здертися. Вихід один — відірватися на максимальну відстань. Може, мені пощастить ковтнути води з он того струмка, перепочити бодай хвилинку. Думка про воду додала мені сили, і я помчав швидше.

Я пив і не міг напитися. Але захоплюватися не можна: вода — ворог бігуна! Примусивши себе одійти від прозорої спокуси, я впав на траву, докраю знесилений.

Здалеку долинало розмірене тупотіння. Воно посилювалося, ставало дедалі гучнішим… Ну, от і все! Відпочинок закінчено — пора! «Сто чортів, коли ж це скінчиться?!»

З кожним днем наша трійця робилася нахабнішою. Нема того, щоб подякувати за допомогу, — то те їм не так, то інше.

— Васю, ну що ти притяг?! — стогнав Серьога. — Це ж рослина земного типу! І як тебе сюди пустили? Головою треба працювати, хлопче! Нам потрібне принципово нове…

Тутешнє життя, так би мовити, поділялося на дві групи. Багато що дуже скидалося на земні форми — не зовнішністю, а за своєю суттю, біологічною схемою. Але спробуй догодити цим вередунам, якщо ти і в збирачі подався лише з цікавості.

Несеш їм щось новеньке й боїшся, чи не здіймуть на глум? Питаєш запобігливо:

— Ну, як, хлопчики, годиться, га?

— Мура! — Це — вирок. Вважай, що тебе назвали телепнем, нездатним відрізнити їжака від жаби.

Усі ми, їхні безкорисливі помічники, потай мріяли знайти таке, щоб у них очі полізли не те, що на лоба, а на самісіньку потилицю. Та щоразу одержували в нагороду тільки поблажливі усмішки.

Ми втратили цю надію майже остаточно, коли Мала раптом натрапила на Яйце. Ефект був разючий! Забувши про транспортні надбання цивілізації, усі троє рвонули туди на своїх двох. До знахідки було далеченько, але вони примчали швидше за наш вертоліт.

Ми побачили дивовижну картину. В центрі невеличкої улоговини лежало щось сліпучо-яскраве, барвисте. А навколо в дикунському танку вихилялися три постаті. Все зрозуміло: знахідка Малої відібрала в них розум!

Жарти жартами, але й справді: підстава для тріумфу була. Яйце мало дивне забарвлення. Соковиті, чисті тони перебігали по ньому смугами, плямами, зигзагами. Форма його була цілком земна, але розміри… З такого Яйця міг би вилупитися жираф!