Розділ «Частина третя»

Не без вагань Абдукарим відчинив дверцята. Саткинбай заліз на заднє сидіння.

– Виручи, – сказав він, – заплачу. Не хотів з тобою зв’язуватись, та, як на зло, немає жодної машини. А часу обмаль.

Абдукарим вийшов нібито для того, щоб перевірити покришки. Він постукав по кожній з них ногою і глянув навкруги: справді, жодної машини на стоянці не було. Абдукарим не знав, що Саткинбай спеціально протягом кількох годин чекав цього зручного випадку.

– Куди? – коротко спитав Абдукарим, заводячи мотор.

– Туди, де нас перший раз чекав Раджимі.

Рушили. Деякий час їхали мовчки, потім Саткинбай сказав:

– Давай про все забудемо. Нам сваритися невигідно…

Абдукарим насторожився: тон був незвичайний.

– А я й не хотів сваритися, – відказав він.

Знову замовкли. Машина летіла по безлюдних нічних вулицях міста. Миготіли освітлені вікна. Асфальт закінчився, почалася брукована дорога.

– Коли весілля? – пролунав ззаду голос Саткинбая.

– На тому тижні.

– Запросиш?

– Ти живеш у нашому домі, навіщо тебе запрошувати!

– А твоя мати інакше міркує: хоче відмовити мені в квартирі.

– Живи скільки хочеш, – коротко відповів Абдукарим і відчув на своїй потилиці гаряче дихання Саткинбая.

– От і добре! – відповів Саткинбай. – А коли тобі важко буде з грішми – скажи, я завжди виручу.

Абдукарим мовчав. У душі наростала тривога: чому сьогодні Саткинбай сів не поруч з ним, як звичайно, а ззаду?

Минули другий місток. Десь унизу шумів канал. З-за хмар виплив місяць і залив усе навкруги блідим молочним сяйвом. Поряд з містком зрідка стояли хати, ліворуч починався пустир.

– Бери ліворуч, – сказав Саткинбай і поплескав Абдукарима по плечу. – А тепер поверни назад, ми тут хвилин п’ять почекаємо.