Розділ «Частина друга»

– Знаємо.

– Врахуйте, що загін Бровича тут поки що мало відомий: він ще не зійшов з гір.

Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.

– Це на всякий випадок, – додав він. – А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.

Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.

Аудієнція закінчилась. Кліфтон, очевидно задоволений тим, що йому не задали жодного запитання, кивнув так само, як і при зустрічі, і вийшов.

До Загреба потрапили пізно ввечері наступного дня. Той самий «б’юїк» зупинився на набережній Сави.

– Бачите он той будиночок? – супровідник показав

Пальцем на маленький котедж, який стояв кроків за двісті. – Там живе якийсь Марко Рибар. Він учитель, комуніст, усю війну партизанив. Добре володіє російською мовою. Вам треба самим попроситися до нього на ночівлю. Мені з вами показуватись незручно.

– А якщо він не пустить? – спитав Грязнов.

– Говоріть з ним по-російськи. Росіяни для нього – завжди бажані гості, – відповів супровідник. – Скажіть, що ви з загону Бровича, спустилися з гір першими. Розповідайте що завгодно. Він буде радий таким гостям. А коли в будинок до нього прийде людина з перев’язаною лівою рукою і спитає, де живе лікар дитячих хвороб, – знайте, що це посланець від мене. Знайдіть привід і виходьте з дому. Йдіть за ним на віддалі. – І супровідник відчинив дверцята машини.

Охайний невеличкий будиночок, який відгородився від тротуару кущами жасмину, дивився на вулицю трьома віконцями, запнутими тюльовими завісками. Ожогін, підійшовши до дверей, постукав. Двері відчинилися, і на порозі з’явився літній чоловік, з білим волоссям.

– Ми росіяни. Просимось на ніч, – промовив Ожогін.

– Росіяни? – здивовано спитав по-російськи господар.

– Так, росіяни.

Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

– Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! – сказав він схвильовано. – Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

– Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… – Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

– Бровича… Бровича… – Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. – Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, – показав він. – Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.