Розділ «Частина друга»

Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.

– Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. – скандували тисячі голосів.

– Що відбувається? Що за торжество? – ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.

– Зараз дізнаємось. – І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. – Все зрозуміло – впав Берлін, – байдуже промовив він і звернувся до шофера: – Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.

Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.

Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.

«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… – подумав Микита Родіонович. – Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».

«Б’юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.

Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.

– Погуляйте. Я зараз, – сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.

– Хеллоу! – гукнув офіцер. Він стояв біля «б’юїка» з невідомою людиною в цивільному одязі. – Ідіть сюди!

Незнайомий був кістлявий і невисокий на зріст. На вигляд йому можна було дати за п’ятдесят.

– Прошу за мною, – сказав він.

Американець попрощався й заспішив на аеродром, де його чекав літак.

Друзі, йдучи за незнайомим, зайшли в будинок, де вже побував офіцер, що супроводив їх, і піднялися на другий поверх.

У першій кімнаті, куди вони потрапили, стояли дві широкі тахти, кілька крісел, круглий стіл, накритий важкою оксамитовою скатертю. Стіл прикрашала велика мармурова ваза з живими квітами. На відкритих вікнах колихалися від вітру легкі шовкові занавіски.

– Вас попереджали, за кого себе видавати? – спитав незнайомий, коли друзі сіли.

– Так, – відповів за всіх Ожогін. – Ми партизани із загону Бровича.

– Як потрапили до загону – знаєте?