«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.
– Боже мій, що тільки робиться! – пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.
Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.
Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.
Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала маскування. До кімнати ринули потоки холодного повітря.
Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.
– Пане Ожогін, куди ви? – захвилювався Клебер.
Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.
У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум’я.
Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.
Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.
– Добре! – шепотіли його губи після кожного нового вибуху. – Дуже добре!
Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з’єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.
Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.
Радість була такою великою, що Микита Родіонович забув про небезпеку, яка загрожувала йому в саду. Будинок Клебера був розташований недалеко від кладовища, і бомби падали дуже близько. В повітрі почулося зловісне ревіння. Ожогін вискочив з альтанки і стрибнув у вузьку щілину, яка була поруч. Земля задвигтіла, і неймовірної сили вибух струснув повітря. Посипалися грудки землі, тріски… Струснувши з себе все це сміття, Ожогін відчув, що лежить на чомусь м’якому. Він хотів вилізти з щілини, але поблизу знову гримнули два вибухи, і довелося знову лягти на своє місце. Тільки тепер Микита Родіонович зрозумів, що під ним була людина. Коли гул літаків почав віддалятися, Ожогін нарешті спитав:
– Хто тут?
– Це… це я, пане Ожогін… Невже нам кінець прийшов? – бурмотів Клебер.
– Та вам ще не кінець, – посміхнувся Микита Родіонович, – а щодо вашого будинку, то, здається, йому дійсно капут.
– Що? – злякано закричав Клебер. – Я кажу, що у ваш будинок, очевидно, влучила бомба.
– Пресвята діво Марія! – І Клебер схопився на ноги.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 37. Приємного читання.