Розділ «Частина друга»

Моллер встав з-за стола:

– Мабуть, це вірно. Ну, спіть, спіть… На добраніч! – І він швидко залишив номер.

Андрій замкнув ключем двері, прислухався, а потім відчинив шафу і вийняв чемодан.

Друзі сіли поруч і приклали до вуха по навушнику. Андрій вставив штепсель у розетку і почав настройку приймача.

Майже кожний ранок старий Вагнер проводив у своєму невеликому садку. Все тут було посаджене його руками, випещене і збережене його турботами: яблуні і сливи, груші і кущі аґрусу та смородини, оксамитові газони і клумби з квітами.

Минулий рік був неврожайним: майже нічого не принесли яблуні, дуже мало плодів дали груші і сливи. Очевидно, й тут позначалась війна: ніде було взяти добрив. А може, винен був він сам, Вагнер. Адже восени він не обкопав дерев, не розпушив біля них землю, не обгорнув їх снігом, весною не підрізав. Не було часу, та й важко все робити самому.

Прополовши грядку з редискою, Вагнер відчув утому і сів на східці ґанку, що вели в будинок. Як швидко тануть сили… Рік-два тому він міг копирсатися в саду хоч і півдня, а тепер!.. Минула якась година, і вже ниє спина, відчувається біль у кожному суглобі. Старий розправив плечі, сперся плечем на одвірок, замислився. Старий. Безперечно старий. І добре, що доля не забула про нього зовсім і послала йому хорошого помічника. Правда, щоб оформити перебування в домі Аліма Ризаматова як військовополоненого, довелося дати хабара знайомому офіцеру з комендатури.

З вулиці, з боку фасаду, будинок Вагнера прикрашала візерунчаста залізна огорожа. Сам будинок складався з п’яти кімнат з мезоніном. Усе тут було зроблено так, як хотілося господарю. Він довго обдумував проект: розташування кімнат, вікон, дверей, кухні, кладовки, ванної. Коли будинок було закінчено, старий сказав: «Це те, про що я мріяв». Одного не міг передбачити Вагнер: він проектував з розрахунку на родину з чотирьох-п’яти чоловік, а довелося жити самому. Пішли від нього по черзі два сини, пішла дружина. Чекати їх нема чого. Вони пішли туди, звідки ніхто ще не повертався.

Біля вікна кладовки висіла металева клітка. Цю клітку приніс колись його старший син Отто. Він дуже любив пташок. У перший весняний день Отто виносив клітки із своїми пернатими на повітря, розвішував їх на стіні і відчиняв дверцята. Минали роки, Отто виріс, змужнів, а церемонія випускання пташок повторювалася незмінно рік у рік.

На старому беккерівському піаніно, у вкритому пилюкою чохлі, лежала скрипка. І, дивлячись на неї і на піаніно, старий думав про Карла, молодшого сина, і про свою вірну подругу Ельзу. Як часто в тихі літні вечори, сидячи в качалці на відкритій веранді, слухав він мелодії Бетховена, Моцарта… Ельза була родичкою відомої німецької піаністки Софії Ментер і від неї успадкувала майстерність гри на роялі. Любов до музики вона передала молодшому сину Карлу… Так, усе в будинку нагадувало про них, усе, буквально все…

Вагнер поринув у спогади. Сонце підіймалося над садом, воно осяяло будинок і вже торкнулося промінням величезного куща білих флоксів на клумбі, розсипалося по доріжці, вкритій дрібним гравієм… У залізну хвіртку різко постукали.

– Хто б це? – голосно промовив Вагнер і швидкими дрібними кроками попрямував до неї.

На вулиці стояла незнайома Вагнеру людина у цивільному сірому вбранні.

– Ви Альфред Вагнер? Архітектор?

– Був колись архітектором, а тепер тільки Вагнер.

– Ходім зі мною… у мене за рогом машина…

– Куди і навіщо?

Відвідувач одвернув рукою борт піджака і показав бляшаний значок.

… Через кілька хвилин машина зупинилася біля похмурого триповерхового будинку.

На другому поверсі, біля дверей під номером сімдесят вісім, Вагнера змусили почекати, потім люб’язно запросили до кімнати.