Розділ «Частина друга»

– Вся справа тепер у цій штучці, – Ожогін показав на чемодан. – Її треба берегти як зіницю ока.

На знак згоди Грязнов кивнув головою.

Кілька хвилин друзі йшли мовчки. Пересікаючи площу біля хлібного магазина, вони помітили несміливі людські тіні, які зливалися з коричневою стіною: городяни з вечора займали черги за хлібом.

… Моллер ще не пішов з готелю і покликав Ожогіна і Грязнова, коли вони пробиралися темним коридором у свій номер.

– Вікно у нас не замасковане, – попередив він. – Завісьте, а потім уже вмикайте світло. Мене й так тричі штрафували. До кожної щілини чіпляються.

Моллер увійшов слідом за друзями в номер, особисто задрапірував вікно, запалив світло і, побачивши в руках у Андрія акуратний чемоданчик, здивувався:

– Новенький? Який чудовий! Де ви його купили? – Він зробив рух, який видав його бажання негайно оглянути чемодан.

Але Грязнов не розгубився:

– Ну от… Ви цікавий, наче жінка, пане Моллер! Який же він новий, коли ми й приїхали до вас із цим чемоданчиком.

Відчинивши одежну шафу, Андрій поставив туди рацію і зачинив дверцята.

– … Можливо… можливо… – промовив Моллер, потираючи лоба. – Ви помітили, скільки літаків пройшло до фронту? Просто жах! Я рахував, рахував… майже до сотні дійшов, уже стемніло, а вони все йдуть і йдуть… Скажіть, по звуку можна визначити кількість літаків у повітрі?

Ожогін відповів, що ніколи не займався такою складною арифметикою.

Моллер уже перескочив на зовсім іншу тему:

– Ви знаєте новину? У певний час доби можна слухати передачі «Вільної Німеччини». І чого тільки вона не передає!

– У вас в готелі немає радіоприймачів, де ви умудряєтесь слухати ці передачі? – спитав Микита Родіонович, розшнуровуючи черевик.

– Та хіба я дозволю собі слухати передачі «Вільної Німеччини»! Між «Вільною Німеччиною» і концтаборами найкоротша відстань.

– Тоді звідки ж вам відомий зміст передач?

Моллер зніяковів. Нервуючись, він почав швидко обмацувати скатертину на столі. Відповів не зразу, а після тривалої паузи.

Про це, звичайно, можна було б і не говорити, але він скаже, його хороший знайомий, вірніше – його близький товариш, працює на міському радіовузлі, йому за службовим обов’язком доводиться все слухати, і він розповідає Моллеру.

– Я б порадив йому не слухати те, що забороняється слухати, – досить різко сказав Микита Родіонович, – а вам не базікати на цю тему.