Розділ «Частина перша»

– Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.

Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.

На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.

Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.

Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.

Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається – пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.

Зайшов Андрій.

– Микито Родіоновичу! – прошепотів він над його вухом. – Надзвичайні новини!

Не роздягаючись, Андрій сів на диван і розповів про нагородження товаришів.

Микита Родіонович схопився і зробив кілька кроків по кімнаті:

– В мене, здається, і спина перестала боліти!

– Ну, в це я не повірю. Доведеться вам ще полежати в ліжку… А я побіжу до товаришів – поздоровлю і попереджу про візит наших льотчиків.

Протиповітряна оборона гітлерівців дізналась про наближення радянських бомбардувальників, коли вони були ще на підході до міста. Їх зустріли зенітним вогнем. Але літаки впевнено йшли до мети.

Освітлювальні ракети повисли над вокзалом. У повітрі задзвеніло, зарокотало.

Грязнов, який підійшов до будинку Юргенса, щоб повідомити Кібіца і Зорга про те, що Ожогін на заняття не прийде, здивовано зупинився: з воріт вилетіла на повному ходу легкова автомашина. За нею – друга, третя. Коли ворота зачинилися, вартовий, впізнавши Грязнова, сказав:

– Нікого немає. Розбіглися.

Андрій здивовано знизав плечима і повернувся назад. На розі вулиці, біля пекарні, його наздогнав Гнат Несторович.

– Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу – подивимось, що там робиться, – шепнув він Грязнову.

Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.

Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під’їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в’язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.