Розділ «Частина перша»

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір’я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно – все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

– Гостей приймай та ніс затуляй! – пожартував Заломін.

– Фью! – свиснув поліцай. – З поля вітер, з лісу дим…

– Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір’я і спитав:

– Знаєш де?

– Не перший раз.

– Ну, давай! – І вартовий зник у кам’яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір’я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев’яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

– Я пішов, – тихо промовив Повелко. – В разі чого – кашляни.

– Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка – на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер – справа часу. Кислота почне роз’їдати оболонку: на це їй визначено п’ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум’я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

– Ну, – спитав Заломін.

– Повний порядок.

– Встигнемо ноги винести?