Розділ «Частина перша»

– Ось де ви замаскувалися! – засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. – А цього молодого чоловіка я не знаю…

– Це мій друг, – відрекомендував Андрія Микита Родіонович.

– Грязнов, – назвав себе Андрій.

– Дуже радий, дуже радий! – Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: – Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості – мої гості.

Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.

Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.

– Ну, дивись, Денисе Макаровичу! – Тряскін посварився пальцем. – Строку тобі десять хвилин. – І вийшов.

– З вовками жити – по-вовчому вити, – тихо промовив Ізволін. – Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.

Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було – мало що могло трапитись попереду!

У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.

Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, – горбань, той самий горбань, який з’явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.

Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.

Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов – з її подругою.

Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.

– Ну, чого очі вирячив? – звернулася вона до чоловіка. – Частуй гостей!

Тряскін заметушився – потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.

Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:

– Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…

– Чи не можна трохи ввічливіше? – не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.

– А твоє діло – сторона! – огризнулася мати. – Теж, лялька!