На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.
Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.
– Ти до мене в чемодан не лазив? – спитав він Грязнова.
– Це навіщо?
– Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.
Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.
– Ось що, Андрюшо, – звернувся Микита Родіонович до Грязнова, – полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.
Грязнов підняв брови.
– Так-так, – підтвердив Микита Родіонович, – небагато, з чайну ложку, а для чого – побачиш.
Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.
– Зрозумів? – підморгнув він Грязнову.
Той розсміявся.
На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…
Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.
Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.
Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки – Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.
Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів’ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.
Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.
«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.
Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось – мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 27. Приємного читання.