«Я не можу», хотіла сказати Тряскіна, але зрозуміла, що іншого виходу немає: поїздка неминуча; якщо вона буде наполягати на своєму, то відмова може накликати на неї підозру.
Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.
… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від’їхали від лісової дороги.
– Не підведуть? – спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.
– Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.
– Ходім подивимося здаля, – сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив’язав коня до дерева.
Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували до замінованого місця.
… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, – це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.
– Тихше, ви! – засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.
Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч – ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.
Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.
… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.
Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.
– Пити… пити… – промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.
Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.
– Пити… – підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.
Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:
– Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.
Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!
– Ходім, – сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брянцев Г. Таємні стежки» автора Брянцев Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 120. Приємного читання.