Розділ VII Експлуататори та експлуатовані

– Ти справді хочеш, щоб це був Едді Віллерс?

– Так.

– Та він просто не зможе виконувати обов’язки віце-президента! В нього ж ні належної постави, ні манер…

– Він чудово знає свою роботу… і мою. Він знає, чого мені треба. Я йому довіряю і зможу з ним співпрацювати.

– А чи не вважаєш ти, що варто було б обрати достойну молоду людину з порядної сім’ї, когось шанованішого в суспільстві і…

– Джиме. Це буде Едді Віллерс.

Таґґарт зітхнув:

– Ну, добре… Але… Але нам слід бути обачними. Люди не повинні здогадатися, що ти й далі керуєш «Таґґарт Трансконтиненталь». Цього ніхто не повинен знати.

– Джиме, це знатимуть усі. Але відверто ніхто про це не скаже, і всім буде добре.

– Нам треба зберегти достойне обличчя.

– Аякже! Якщо хочеш, можеш не впізнавати мене на вулиці. Можеш казати, що ніколи досі мене не бачив, а я скажу, що зроду не чула про «Таґґарт Трансконтиненталь».

Джеймс мовчки і замислено роздивлявся підлогу.

Даґні повернулася до вікна. Сіре небо відсвічувало рівним зимовим покровом. Далеко внизу, берегом Гудзона, бігла дорога, якою їхала автівка Франциско… Над річкою височів стрімчак, на який вони колись залазили подивитися на вежі Нью-Йорка… Десь за лісом ховалися рейки, що текли до станції Рокдейл. Притрушена снігом земля скидалася на кістяк того літеплого краю, що закарбувався в її пам’яті. Над снігом до неба тягнулася тонка сітка оголених дерев.

Біло-сірий пейзаж нагадував світлину: мертвий, збережений у пам’яті знімок, нездатний повернути минуле.

– Як ти хочеш її назвати?

Даґні здивовано обернулася.

– Що?

– Як ти хочеш назвати компанію?

– А, справді… Мабуть… «Лінія Даґні Таґґарт».

– Вважаєш, це розважливо? Цей факт можуть спотворити, витлумачити неправильно.