Мазепа (cтислий переказ, дуже скорочено)

     згадує царя Петра І, вважаючи його бандитом, бо він покріпачив людей.

     У цій частині поеми митець робить ліричний відступ — згадує славне минуле України: Матір—Січ — ядро звитяг, оспівану Вальтером; Сагайдачного — «нашого Суворова»; Войнаровського (Войнаровський Андрій — сестріиок Мазепи, чоловік Мазепиної сестри), якому присвятив свій твір Рилєєв (Рилєєв — російський поет).

     Автор повідомляє про негативне ставлення Шевченка до «Полтави» О. С. Пушкіна.

     Співець поеми розкриває історичне минуле Кочубеєвої родини, пов'язуючи його зі зрадою гетьмана:

     А Кочубей — це ж Кучук—бей, Тому й такі його діла. Батия кров у нім текла. У голові, що вийшла з степу, Що відрубав її Мазепа.

     XII

     А час летів і днів підкови

     Губив, як зорі — блиск в траву... —

     Самойлович передає свою гетьманську булаву Мазепі, тепер новий гетьман — Іван Мазепа.

     XIII

     Ось він приїхав у Київ, відчув його красу, зустрівся зі своєю матір'ю. Потім Іванів шлях проліг до Білої Церкви, де живе Кочубей, а з ним його дружина — «вродлива жінка і лукава» — «та, що любила Броніслава». Вона хотіла помститись гетьманові за смерть коханого шляхтича. Та незчулася, як сама полюбила цього ніжного і, «мов криця» (Криця — сталь.), сильного гетьмана:

     В обіймах гетьмана тремтить Жона нащадка Кочук—бея, А Кочубей, хильнувши, спить.

     Знайшлась у Кочубеїхи донька—краса, Мотря, хрещеним батьком якої обрали самого гетьмана Івана Мазепу. Автор не стверджує, що Кочубеєва дитина — донька саме гетьмана, це лиш здогадка, натяк:

     Сидить господар—недотепа, Не зводить з дівчини очей.

     Сміється радісно Мазепа, Мовчить рогатий Кочубей.

     Ідуть роки, росте дитина, а Кочубеїсі все сниться сивовусий козак. Викохала вона Мотрю, струнку, як тополя, швидку і гарячу, татарської вдачі.

     Старий гетьман покохав свою хрещеницю, її красу, він в ній «юність полюбив».

     А Кочубеїха злиться на закоханих, бо сама не залишилась холоднокровною до Мазепи.

     Не слухала донька ні батька, ні матір, що забороняли їй бачитись з Мазепою, вона втекла у гетьманський палац. Коханці ховали свої стосунки від людського ока, бо «наречена» — хрещениця йому. Кочубеїха вирішила помститись Іванові і за доньку, і за свої образи. Вона наполягає, щоб чоловік написав Петру донос:

     Буть швидко вибуху. Це — злодій, Це супостат, а не гетьман. Петрові будем ми в пригоді, Й він не забуде нас. Пиши. І пише Кочубей: «...він злодій...» Лиш Мотря плаче у тиші...