Думи мої, думи мої...

Це — ясно: народна влада, Радянська влада...

Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурив, я цілком серйозно тепер жалкую...

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів, — я

захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще... краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне»

та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра

українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові.

Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде», чи

«Будьте здорови, жявіце багато», або танцює камаринського чи лявониху, — я з ними і

танцюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо ото й є справжні українці.

6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття.

Про його святкування і т. ін.

Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»

І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:

«Так, так! «Скромничає»... Молода піч колупає...» А мені так не хочеться, от їй-богу, не хочеться ніякого з приводу мого 60-ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я

прошу вас: повірте!