Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

Юрко поціляв з рогатки без промаху.

Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньонічні години.

Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п'ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чому й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?

Іноді він дзвонив і запитував секретарку:

— Пошти нема?

— Кілька листів є, Антоне Івановичу!

— Давайте!

Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з'являлася резолюція:

— «Відпустити на 6 місяців Шредера…»

А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:

— «Більше, як дві тонни, дати не можемо!» Та воно й не дивно: ділов, ділові

Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.

Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві («А раптом подзвонять?!»), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники «Синтетичної коломазі» і співробітники Держмузпрокату («А раптом викличе?!»).

Антонові Івановичу всетаки було легше, як співробітникам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг тричотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так «Побєдою», а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити, — коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.

Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в «Огоньке» вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…

А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: «як правильніше називати установу, чи «Коломазь», чи «Коломасть»… Виступи, дебати, от час і минає.

Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.

Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.

Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на «ца», — хто перший відповість: «Ламца… муму… ха цацаї», — той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива… Тільки на місце отого «муму» треба було сказати слово, яке було у першій фразі.

Приміром. Перший каже: