Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

— У «Вечірньому Києві»! — підскочила тьотя Мотя. — Сама читала! За п'яте червня!

— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!

— Не все одно?!

— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я, — і не про їхнє кусання, а про те, як на крокодилів полюють.

— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.

— Єсть, — погодився я. — І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.

— «Швидка допомога» не справляється! — знову запінила тьотя Мотя.

Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріївну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київської «швидкої допомоги». Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.

— І ви про гадюк? — здивувалась вона.

— Та сипить, — кажу, — ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!

— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.

— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.

— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріївна. — Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзвонять… Як маленькі!

— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну. — Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.

— …А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.

— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем сидить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.

— Шкода! — зітхнув я.

— Чого «шкода»? А чого я на той пляж поткнусь?!

— От тоді,— я кажу, — там би таки справді з'явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!

Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.