Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

ДО ТИХ, ЩО ПОЗА УКРАЇНОЮ СУЩІ

Я не знаю, як ми з вами, читачі наші, назвемо тих, що поза Україну їх червоний Жовтень, сказати б, «запросив», щоб вони не образились.

Свято ж у нас тепер оце, так ми не лаятимемось.

Чого нам лаятись? Ми краще до них так, як їм і належить:

«Панове й господа».

Невважаючи на всю вашу допомогу, більшовики, а разом із ними всі робітники й селяни, не впали через два тижні, як про це ви й писали, й говорили.

Не впали вони й потім, через два тижні.

Уявіть собі, що й після цих двох тижнів вони так само не впали.

І отак всі десять років революції вони не падали через кожні два тижні.

Прожили вони, не падавши, й цілих десять років, — живуть і далі й не кашляють.

Живуть, значить, більшовики, а з ними живуть робітники й селяни.

Як живуть?

Жити під більшовиками, як сказати вам по правді, дуже тяжко.

Ви ж самі знаєте, що більшовики звірі, а не люди. Ніколи ви не бачили живого більшовика? Це — жах.

Зуби в них великівеликі. І гострі.

Як зробить отак: «Гам!» — так аж мороз поза шкурою ходить.

Живих дітей їдять, їйбогу, правда!

В кожному селі сидить у ячейці такий більшовик, щомісяця на молодику пише декрет голові сільської Ради:

«Завтра — молодик. Наказую приставити мені з такогото кутка дівчинку 3х місяців. Я її з'їм, бо без чоловічого м'яса мені жити ніяк нідзя».

Що вже плачу материнського, що вже голосіння! Та нічого не вдієш: треба давати. І дають!