Розділ «Літературні шаржі»

Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш.

Смокче Максим Рильський самогон навхилки, замість бодлерівського абсенту…

І тоскно поетові, і гірко поетові… І снує, сніє поет хоробливої візії…

І втекти, втекти кудись з рідного краю — в Париж… Бо в Парижу — все…

Цікаво порівняти, що пише про Париж другий автор…

Париж… Столиця Франції. Велике місто на березі річки Сени. Бульвари. Знаменитий Булонський ліс. Театри…

(Іванов. Географія).

Не знати про що мріяв би Рильський, якби йому дали закордонний паспорт і він би справді побачив той Париж… Куди б він тоді вже тікав… От цікаво. Але про це вже іншим разом…

А зрештою, річ не в Рильському Максимі, а в отому новокласицизмові 1922 року, в отих мертвих гнівах і неживих ідеях.

А коли хочете, то річ зовсім не в отому новокласицизмові, а річ у тім, що Філіповичі та Зерови пролетарських поетів вихоластали… І тепер хоч кричи: «Рятуйте, хто в бога вірує». Усі пролетарські поети тепер без… революційного змісту. Позалишали в них саму художність, та тоді: ага! а що! Це ваші… Це — «пролетарські»…

А як насправді — так і не в цім річ, не. в вихалащаних поетах, а в Рильському Максимі…

Ось що він пише:

Але душа, мов криця, Закохана в блакить.

І Рильський цитує П. Савченка:

Мак червоний серця мого Перецвівся в синій.

Від червоних маків майнула українська література до синіх кольорів, до синіх настроїв, до синіх далечінів…

Посиніла українська література. Обпилася самогону й посиніла. Посиніла й умерла… У неї неживі ідеї, мертві гніви.

Неокласики й неофутуристи починають «детальну розробку окремих питань».

В трупі української літератури вовтузяться, як патологоанатоми.

Хай порсаються.