Розділ «Літературні шаржі»

Хвильовий розтріпаний і нервовий. Сосюра однотонночіткий з своїм шестистоповим ямбом.

Йогансен — тонкий, блідий і вибагливий. Стоїть на теоретичному грунті.

Близько до цієї групи стоять Бллан і Поліщук. Перший скупий. Другий щедрий.

Е л л а н нічого не писав, а Поліщук — переписав. Випустив «Книгу повстань», «Ярину Курнатовську» і «Леніна».

«Ярина Курнатовська» — поема, перемішана з автором. Так що її можна назвати або «Ярина Поліщук», або «Валеріан Курнатовська». Ще влучніша була б для цієї поеми назва «Євгеній Онєгін», де так багато, вибачте на слові, репортьорської красномовності…

Така сама необробленість, як і в «Євгенії Онєгіні», псує і другу його поему «Ленін».

Щодо поета 3 е р о в а мушу зазначити, що він дав кілька прекрасних перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм і іншими грецькими письменниками, почасти до різдва Христового, а почасти після різдва Христового.

Не можна поминути й X тому поезії Філянськог о… Прекрасні формою і змістом, глибокі й вогнисті, вони не надаються до друку, бо жодне видавництво не може їх підняти; на жаль, в швидкому часі, доки прибудуть удосконалені американські домкрати, український читач позбавлений буде змоги читати їх.

Найблискучішим виступом був виступ двох поетів, що одійшли в мистецтві туди назад, до Гомера, до Бодлера. Я маю на оці П. Філіповича й Максима Рильського. Це так звані «неокласики», що вглядаються в «синю далечінь» старого минулого. Через те вони й «новокласики».

Оцей відхід до старого і є воскресіння нової української літератури.

Так. Ми можемо голосно і сміливо сказати:

— Воскресла. Українська література воскресла. І чуємо відповідь:

— Воїстину воскрес!

Юр. Меженно

КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ

Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір, не один полемічний відгук, а можливо, що ще хто сунеться й бити, я наперед зрікаюсь всякої полеміки (полеміка лише розпалює, не доказуючи), битися не буду, бо бійка в пенсне не є бійка, а без пенсне я нічого не бачу, і починаю свої думки аксіомою, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові, все ж* таки почуває, що він не індивідуум, а колектив…

Я так довго спинився на цьому, так багато писав про це, щоб потім не обтяжати читача довгими міркуваннями, а просто перейти до сухих цифр, які все інше доведуть і доведуть наочно.

Візьмемо ми першийліпший вірш.

Ну, хоч такий:

Диби, диби…