Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Покрутившись на майданчику, ми зайшли до кав'ярні, що видалась нам найдешевшою. Таня з удячности й задля того, щоб я міг її втішати, дозволяла цілувати себе де завгодно. Випити вона теж любила. На довколишніх лавах уже хропла п'яна братія. Забамкали дзиґарі, вибиваючи довгу череду нескінченних годин. Ставало дедалі очевидніше, що ми зайшли на край світу. Далі йти вже не можна, за межею — самі мерці.

Царство мертвих починалось неподалік, на майдані Тертр. Ми дуже вигідно вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель, прямуючи на схід.

Але ще треба знати, як підступитися до них, як зазирнути в їхні майже заплющені очі, бо спалахи світляних реклам, дарма що пронизують хмари, заважають роздивитися небіжчиків. Онде вони, мерці, і я зразу збагнув, що вони взяли Бебера, Бебер навіть кивав мені разом із блідою, мов крейда, дівчиною поруч, — дівчиною з Рансі, яка нарешті зробила аборт, позбавившись цього разу всіх своїх нутрощів.

Подекуди видніло чимало моїх давніх пацієнтів, про яких я більше ніколи не думав, — а також іншого люду. Онде самотній негр у білій хмаринці, якого надто ревно шмагали, я знав його в Топо, а он і Ґрапа, старий лейтенант з лісової пущі! Про них — про лейтенанта, про закатованого негра та про іспанця-священика — я інколи згадую; священик прийшов цієї ночі разом з мерцями задля святих молитов, і його золотий хрест вельми заважає йому пурхати в небесній блакиті. Хрест чіпляється за найбрудніші, поруділі хмари, а я помалу-малу розпізнаю інших людей, які вже пощезли, щоразу інших… їх так багато, аж відчуваєш справжній сором за те, що не мав досить часу роздивитися їх, коли вони впродовж довгих років жили поряд…

Щоправда, часу ніколи не буває досить, навіть на те, щоб подумати про себе.

Зрештою, всі ті паскуди обернулись у янголів, а я й не помітив цього! Тепер їх повнісінькі хмари, незвичайних і дивних! Вони гуляють над містом! Якусь мить я шукав серед них Моллі, мою милу, єдину подругу, але вона не прийшла разом з ними… Напевне, має своє, окремішнє невеличке небо біля ласкавого Господа: адже Моллі завжди була така добра… Мене втішило, що я не знайшов її серед цих заброд, бо всі вони — безперечні заброди, придурки, потолоч, зграя примар, що зібралися над містом. Надто з недалекого цвинтаря ввесь час тислись і тислись якісь нікчемні людці. А цвинтар, проте, невеличкий, то цвинтар комунарів, що, закривавлені, без угаву роззявляють роти, щоб і далі галасувати, хоч і несила… Вони чекають разом з рештою, чекають Лаперуза з південних морів, що цієї ночі поведе їх усіх на збори… А Лаперуз ніяк не підготується, бо дерев'яна нога неодмінно стає впоперек, і йому, по-перше, завжди дуже важко її притулити як слід, а по-друге, він ніяк не може знайти свого великого лорнета.

Лаперуз не хоче підійматися на хмари, не маючи на шиї лорнета. Ця думка не дає йому спокою, до того ж він шукає свою славетну далекоглядну трубу, що звідала стільки пригод, — справжню забавку, крізь яку видно вдалині людей і речі, і навіть в іще дальшій далині, коли дивитися з тоншого краю, стають привабливіші мірою того і всупереч тому, як наближаєшся до них. А козаки, поховані під Муленом, не спромагаються вийти з могил. їхні зусилля просто страхітливі, але марні, пробували вже не раз… Вони знов і знов падають у могилу, вони п'яні з 1820 року.

А проте раптова злива змусила вискочити і їх, нарешті козаки протверезіли і знялися над містом. Зібрались у коло й розмалювали ніч своїм неспокоєм, стрибаючи з хмаринки на хмаринку. їх, як здавалося, надто приваблювала Опера з її вогнищем анонсів посередині. Привиди підлітали до неї, аби відскочити на інший край небес, і їх було так багато, вони так метушились, аж у голові паморочилося. Лаперуз, нарешті спорядившись, волів, щоб його поставили сторч, коли бамкне останній удар четвертої години, щоб його підтримали, здибили, мов коня збруєю. Коли Лаперуза врешті поставили й підперли, він і далі крутивсь і вимахував руками. Як пробамкало четверту, великий мореплавець заточився: він саме застібав ґудзики. За Лаперузом затовклося, заворушилось усе небо. Немов крига скресла; звідусіль перекидьки летіли примари, всі примари всіх історичних часів. Вони гналися, зчіплялись, звинувачували одне одного — сторіччя проти сторіччя. Північний вокзал надовго присів і затих від їхньої страхітливої веремії. Обрій заяснів і зблакитнів, нарешті піднявся день крізь величезну діру, яку, щезаючи й утікаючи, проробили привиди в чорному запиналі ночі.

Затим десь розгледіти їх стало дуже важко. Бо треба знати, як вийти за межі свого часу.

Якщо й пощастить їх добачити, то лише там, над Англією, але в тій стороні завжди такий густий, такий липучий туман, немов там вітрила одні поперед одними піднімаються від землі аж до неба, зависнувши навіки. Та коли призвичаїтися й бути вкрай пильним, можна таки добачити їх, хоча ніколи не вдається спостерігати їх довго, бо пориви вітру з моря щоразу приносять нові клапті туману.

Велетенська жінка стоїть там і стереже острів, — це вже остання. її голова здіймається набагато вище від найвищих пасом туману. На острові вона єдина бодай трохи жива істота. її руді коси знялися геть над усім і ще трохи золотять закрайки хмар, — оце й усе, що лишилось від сонця.

Вона, як пояснюють, намагається заварити собі чай. І треба, щоб намагалась, бо стоїть тут навіки. Жінка ніколи не скінчить кип'ятити свій чай, бо туман стає набагато густіший і пронизливіший. Замість чашки в неї корпус корабля, найкращого, найбільшого, якого вона спромоглася знайти в Саутгемптоні, вона ставить чай так, щоб його нагрівали нескінченні хвилі. Вона ворушиться… Повертає все довколишнє величезним веслом. Така її робота.

Вона ні на що не дивиться, стоїть, завжди поважна, схиливши голову.

Козацьке коло пронеслося їй над самою головою, але вона й не ворухнулася, звикла, що тут щезають примари всього континенту. Тут кінець.

Вона перебирає пальцями — і цього їй досить — жарини під попелом межи двох ізчорнілих лісів.

Вона намагається роздмухати вогонь, тепер у неї є все, але її чай не закипить ніколи.

Бо вже нема життя, аби розпалити полум'я.

Вже нема життя ні для кого в світі, тільки вона ще живе, і от-от настане кінець…

Таня розбудила мене в моєму ліжку, де ми зрештою закінчили свої мандри. Була десята година ранку. Аби спекатися дівчини, я сказав, ніби кепсько почуваюсь і тому ще трохи полежу.

Життя почалося. Таня вдала, ніби повірила мені. Тільки-но вона вийшла з кімнати, я теж зібравсь в дорогу, бо й справді мав іще дещо зробити. Нічне гультяйство немов пробудило в мені дивні докори сумління: не давали спокою думки про Робінзона. Адже я його покинув напризволяще, ба гірше: доручив опіці абата Протіста. Цим сказано все. До мене, звичайно, доходили чутки, ніби там, у Тулузі, Робінзонові добре, навіть бабця Анруй стала з ним ласкавіша. А проте інколи, — правда ж? — тобі ніколи не скажуть того, про що найдужче кортить почути. Тож оті непевні чутки, власне, нічого мені не сповіщали.