Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Робінзона, ще коли його не спіткало нещастя, теж по-своєму припирала безмежність, і тепер він своє вже отримав. Мені так здавалося принаймні.

Я скористався хвилинами спокою в кав'ярні й собі переповів Парапенові все, що зі мною сталося після нашої останньої зустрічі. Він теж розумів життя, навіть моє, і я признався йому, що збираюся кинути медичну кар'єру, так принизливо тікаючи з Рансі. Хіба така втеча — не ганьба? Парапен споважнів. З огляду на обставини годі навіть думати про повернення, і Парапен погодився зі мною.

Розмова тішила нас обох, ми, власне, сповідались одне одному, аж тут до кав'ярні заскочив цілий гурт музик, бо в «Тарапу» почався антракт. Кожен зразу потягся до чарки. Парапен знав тих музик досить добре.

Мало-помалу я довідався, що їм негайно потрібен чоловік на роль паші в інтермедії. Роль без слів. Попередній «паша» нікому нічого не сказав і немов крізь землю провалився. То була роль у пролозі — чудова і з високою платнею. Жодних зусиль. І не забуваймо: все те діється серед чарівного гурту летких і звабливих англійських танцівниць, серед тисячі зграбних, проворних м'язів. Одне слово, моя стихія і мій шматок хліба.

Я став якомога люб'язніший і вже чекав пропозиції від режисера. Власне, я сам йому набився. Пора була пізня, музики не мали часу бігти по якогось статиста до театру драми Сен-Мартен, і режисер зрадів, що я так до речі нагодився. Тепер йому вже не треба гасати по місту. Мені теж. Вони навряд чи й дивилися на мене, взяли, так би мовити, експромтом. Мені дали роботу. Аби не кульгав, а більшого й не вимагали…

Я зайшов у чудові, теплі, оббиті шпалерами підвали кінотеатру «Тарапу». Справжній стільник напахчених комірчин, де спочивали перед виставою англійки — сварились і кат його зна чого приставали одна до одної. Зрадівши, що знову матиму шматок хліба, я притьмом став знайомитись зі своїми молоденькими розкутими колегами. А втім, вони самі вшанували мене всім гуртом, і то найґраційніше в світі. Янголи. Смиренні янголи. Як добре, що в Англії не треба сповідатись, — там нікого не зневажають.

У «Тарапу» чималі прибутки. Навіть за лаштунками все люксове: вбиральні, стегна, люстри, мило і сандвічі. Сюжет вистави, в якій ми грали, походив, напевне, з Туркестану. Він став приводом для різноманітних хореографічних вигадок і музичних нісенітниць із гупанням бубнів.

Моя роль була недовга, але важлива. Розцяцькований золотом і сріблом, першого разу я на превелику силу вмостився серед купи хистких декорацій та ліхтарів, але зрештою таки сів і, вдаючи байдужість, міг спокійно віддатися мріям серед опалових відблисків.

Добру чверть години два десятки лондонських баядерок вигиналися під мелодії нестримних вакханалій, переконуючи мене, так би мовити, в реальності своїх принад. Про таке я й не мріяв і гадав, що давати виставу п'ять разів на день для жінок забагато, а вони, ніколи не піддавшись утомі, з завзяттям, властивим їхньому трохи нуднуватому народові, з незворушною певністю, притаманною кораблям, що тнуть форштевнем безмежні океанські простори, щоразу безжально вихилялись і крутили сідницями…

Не варто борсатись, досить зачекати, бо й так усе скінчиться тим, що ти знов опинишся на вулиці. По суті, вулиця — найголовніше, і тут нічого не заперечиш. Вулиця нас чекає. Треба вийти на вулицю, наважитись — не одному, не двом, не трьом з-посеред нас, а всім укупі. Поки що ми зупинились перед нею, церемонимось і маніжимось, але мить виходу настане.

У будинках саме паскудство. Тільки-но за людиною зачиняються двері, вона миттю засмерджується, смердять усі її одяганки. Людина притьмом старіє і тілом, і душею. Вона загниває. Якщо люди гниють, це добре. Виходить, тут треба втрутитись! Треба їх вивести, випхати, виставити. Гнилля тільки в кімнаті — смердить і прикрашається водночас.

Ну, а щодо родинних кубелець, то я знав аптекаря з вулиці Сент-Уан, що мав гарну рекламну афішу на вітрині: «Три франки — і очиститься вся родина!» Дива! Блюють! Усі зразу, в затишку сімейного вогнища! Вони люто ненавидять одне одного, в хаті справжнісіньке пекло, проте ніхто не нарікає, бо так однаково дешевше, ніж жити в мебльованих кімнатах.

Мебльовані кімнати, коли про них мова, — житло куди затишніше й не таке претензійне, як квартира; в ньому менше відчуваєш свою провину. Рід людський ніколи не знав спокою, а з мебльованих кімнат вочевидь ближче до вулиці, де й відбувається останній суд. Нехай сурмлять собі янголи, ми, вийшовши з мебльованих кімнат, завжди будемо перші.

У мебльованих кімнатах намагаєшся не привертати до себе уваги. Але ці заходи марні. Коли погиркаєшся з кимось і піде сварка за сваркою, тебе одразу помітять. Кінець кінцем ти боїшся сцяти в туалеті, бо всюди, за кожною стіною, дослухаються до найтихішого звуку. Зрештою ти мимоволі набуваєш добрих манер, мов офіцери на військовому кораблі. Нехай першої-ліпшої миті здригнуться земля і небо, ми готові, нам байдуже: в мебльованих кімнатах ми «перепрошуємо» одне одного по десять разів на день, і то тільки тому, що здибались у коридорі.

Треба навчитись розпізнавати в туалеті запах кожного зі своїх сусідів на сходах — це згодиться. Важко будувати ілюзії, живучи в мебльованих кімнатах. їхні мешканці не вихваляються. День у день вони стиха, не привертаючи зайвої уваги, подорожують життям у своїх мебльованих комірчинах, немов у каютах пароплава, що гниє і має дедалі більше проточин, — хіба цього вони не знають?

Будинок, де я оселивсь, приваблював передусім провінційних студентів. Це відчувалося з перших сходинок — тхнуло старими недопалками й легкими сніданками. Будинок серед ночі виднів здалеку: над дверима горів тьмяний ліхтар, а з балкона, наче стара величезна штучна щелепа, звисали помальовані золотом розбиті літери. Не оселя — страховище, що кишіло брудом і покидьками.

Коридором, з кімнати до кімнати, пожильці навіть ходили в гості одне до одного. Після багатьох років жалюгідних спроб у царині практичного життя, або, як кажуть, поневірянь, я повернувся до студентів.

Студенти мали ті самі поважні й старомодні бажання, як і тоді, коли я покинув їхній гурт, — пісні бажання, що відгонили пліснявою. Люди змінились, а їхні ідеї ні. Студенти, тодішні й теперішні, більш-менш регулярно ходили на інший край кварталу й сяк-так учили медицину, якісь уривки хімії, окремі витяги з права і в повному обсязі зоологію. Війна, пролетівши над студентською громадою, нічого не зворушила в ній, а коли з прихильности послухати, про що мріють студента, кожен відразу поведе туди, де йому виповниться сорок. їм до щастя треба йти двадцять років, двісті сорок місяців суворої ощадносте.

Їхній взірець і успіху, і щастя — лубочна картинка, що має кілька ступенів. Вони бачать свою поважну постать серед родини — невеликої, але такої неоціненної та милої, що аж дух забиває. А втім, ніколи на ту родину й не подивляться. Навіщо? Родина придатна геть для всього, тільки хто ж дивиться на неї? Сила і щастя батька, зрештою, в тому й полягають, що він володіє родиною, має свою хатню поезію, але не придивляється до неї.

За свіжими враженнями вони поїдуть автомобілем до Ніцци, бо ж у дружини чималенький посаг, і, може, навіть заведуть звичай пересилати гроші чеками. А задля властивого душі сороміцтва поведуть коли-небудь дружину до борделю. Більшого не сподівайся. Решта людства живе для них на газетних шпальтах, де її стереже поліція.