Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Життя в мебльованих кімнатах, де кишіли блохи, інколи змушувало моїх друзів соромитись, і вони ставали дратливі. Студентська молодь з буржуазних верств, винаймаючи мебльовані кімнати, почувалась, немов її покривджено, а оскільки зрозуміло, що братись ощадити ще рано, то прагла, щоб забутися й отупіти, богемного життя — цього відчаю в каві з вершками.

На початку кожного місяця ми переживали недовгу, але справжню еротичну кризу, від чого здригався ввесь будинок. Кожен мив ноги. Пожильці організовували декаду кохання. Спонукали до цього грошові перекази з провінції. Я, напевне, міг би тішитись у себе в «Тарапу» з англійськими танцівницями, і то задурно, але, поміркувавши, відмовився від такої вигоди з огляду на можливі плітки та на ревнивих дурників-сутенерів, що й за лаштунками ходили по п'ятах танцівниць.

Оскільки мешканці нашого будинку читали непристойні газети, ми знали чимало паризьких адрес, де можна одержати щонайкраще кохання. Признатися, побували не в одному веселому кубельці! Ми втягувались, утягся навіть я, що давно вже перетнув свою Березину, вволю натішившись подорожами і дізнавшись про можливі ускладнення в сексуальній царині. Гуртовим походенькам, здавалось, не буде кінця-краю.

Адже в людині завжди зберігається дрібка незужитої цікавости до всього, пов'язаного з задом. Людина запевняє себе, що зад уже не дасть їй нічого нового, що через нього вона тільки змарнує час, а потім знову бере й ще раз пробує, і то тільки на те, аби відчути на вже порожньому серці полегшу й таки дізнатися про зад щось нове: цього досить для повернення оптимізму.

Людина, мов покріплена, мислить ясніше, починає сподіватися так, як іще ніколи не сподівалась, і знову повертається до фатальних сідниць, платячи таким самим коштом. По суті, в будь-якому віці на тебе завжди чекають відкриття в жіночій піхві. Тож пополудні, — я розповім, як усе. діялось, — ми, троє сусідів з мебльованих кімнат, рушали на пошуки недорогих пригод.

Наші виправи відбувалися завдяки Помонові, він мав справжнє бюро, де можна було дістати що завгодно в царині еротичного припасування й компромісів у кварталі Батіньйоль. У Помоновій картотеці ніколи не бракувало пропозицій, а ціни — найрізноманітніші. Цей дарований провидінням звідник без жодної дружньої підтримки працював сам-один у малесенькій, так тьмяно освітленій квартирі, що рухатися в ній треба не менш обережно, ніж у незнайомій громадській убиральні. Численні завіси, що їх доводилось відхиляти, перше ніж потрапити до звідника, бентежили, а він завжди сидів у навмисній сутіні, ладний вислухати кого завгодно.

Через ту сутінь я, правду кажучи, до ладу ніколи й не роздивився Помона: попри те що ми не раз балакали, а певний час навіть працювали разом і він пропонував мені те чи те або розповідав про подробиці свого ремесла, я сьогодні не впізнав би його, зіткнувшись із ним у пеклі.

Я тільки пригадую, що потаємні клієнти, чекаючи в його салоні своєї черги на співбесіду, завжди поводились дуже пристойно й не припускалися жодної фамільярносте; були й стримані, мов пацієнти біля дверей дантиста, який не терпить не тільки світла, а й галасу.

Я познайомився з Помоном через одного студента-медика. Студент учащав до Помона, аби заробити трохи грошей, бо, щасливець, був обдарований величезним пенісом. Студента запрошували, щоб він своєю славетною кабакою ожвавлював невеличкі, суто інтимні вечірки в передмістях. Дами захоплювались ним, не вірячи, що можна мати «отакенний». Що ж, звичайна маячня дівчат, що відчувають власну меншовартість. У поліційній картотеці наш студент числився під страшним прізвиськом «Валтасар»!

Між клієнтами, що чекали черги, розмови зав'язувались важко, бо тільки страждання лине на всі боки, а насолода й потреби соромляться.

Так чи так, а полюбляти сексуальні насолоди й бути бідним — гріх. Коли Помон дізнався про моє становище й лікарську практику, то зважився звірити мені свою слабкість. Його виснажувала одна лиха звичка. Вона змушувала його мастурбувати під столом під час розмов із клієнтами, з тами довічними шукачами, яким не дає спокою промежина.

— Розумієте, в мене така робота! І мені дуже важко втриматись від соло… Бо як послухати все, що ті негідники тут патякають!

Тож клієнтура зрештою привчила його до тієї капости. Щось подібне до цього можна помітити і в надміру гладких різників, яких завжди тягне напихатися м'ясом. Я, крім того, гадав, що нижню частину черевної порожнини Помонові всякчас роз'ятрює підступна легенева хвороба. А втім, за кілька років він і справді помер від сухот.

Нескінченні балачки претензійних відвідувачів виснажували його ще й по-іншому: завжди брехливі, вони знічев'я викладали йому цілу купу вигадок, а щодо сідниць, то, як послухати цих клієнтів, годі знати їм рівню, навіть обнишпоривши світ.

Надто в розмовах із чоловіками доводилося захоплено відгукуватись про їхні палкі вподобання. Ці чоловіки діставали не більше втіхи, ніж прихильники поділеного кохання, скажімо, клієнта пані Ерот. Навіть в одній паці листів, які щоранку приносили в Помонове агентство, містилося досить незадоволеного кохання, щоб назавжди згасити всі війни цього світу. А проте ті потоки любові ніколи не сягали далі заду — ось де нещастя.

На Помоновому столі лежали огидні стоси палкої нудотини. Прагнучи дізнатися більше, я вирішив узятись до класифікації того величезного епістолярного соромщтва. До різновиду пристрастей, повчав мене Помон, ставляться так само, як до фасону краваток чи до різних там хвороб; передусім виділяємо безумців, далі — мазохістів та садистів, потім бичувальників, «повелителів», і так в усьому. Тут уже недалеко й до того, що розваги обертаються на тяжку працю. Шукачів цих розваг уже вигнано з раю — є всі підстави для такої думки! Помон погодився зі мною; його руки завжди були вологі, а нестримне нечестя завдавало насолоди й муки водночас. За кілька місяців я вже досить пізнав і самого звідника, і його ремесло. Мої візити порідшали.

У кінотеатрі «Таралу» мене й далі мали за цілком придатного, спокійного й сумлінного статиста, проте через кілька тижнів заспокоєння до мене з несподіваного боку підкотилося лихо, і я був змушений, і то притьмом, покинути сцену й рушати далі в свої кляті мандри.

Як поглянути з відстані часу, перебування в «Тарапу» було, по суті, недозволеним і підступним перепочинком. Ті чотири місяці я завжди добре вдягався і, граючи здебільшого султана, двічі — центуріона, іншого разу — авіатора, регулярно отримував чималеньку платню. Я наїдався на роки наперед: життя рантьє, тільки без ренти. Зрада! Небезпека!

Одного вечора, не знати з якої причини, перекрутили ввесь наш номер. Новий пролог зображав Лондонську набережну. Я стривожився: наші англійки мали в цьому номері фальшивими голосами співати, так би мовити, на берегах Темзи, вночі, я ж грав роль поліцая. Роль цілковито без слів, я мав походжати туди-сюди вздовж парапету. Раптом, коли я нічого й не сподівався, їхня пісня стала сильніша за життя, ба більше: круто повернула мою долю в бік нещастя. Тож поки вони співали, я не міг думати про щось інше, крім жалюгідного світу злиднів і мого власного життя, надто тому, що від співу тих сучок мені краялося серце, мене вивертало від нього, як від тунця в бляшанках. А я ж гадав, ніби давно пережив, забув усе найтяжче! А найгірше — ця пісня була весела, проте наганяла смуток. А дівчата, співаючи, вигинались, намагалися прикликати ті веселощі. А втім, свого, мабуть, досягали, вони немов прикривали злидні, ховали горе під запиналом…

Ні, я не помиливсь! Я вирушав у подорож серед туманів і скарг! Скарги стікали скорботними краплинами, ми немов щохвилини старішали. З декорацій також скапували страх і розгубленість. А мої приятельки виспівували. Вони, здається, не розуміли, що їхня пісня лихими чарами накликає на нас нещастя… Пританцьовуючи, веселячись, оскаржували своє життя… Коли це надходить так іздалеку, з такою певністю, не можна ні помилитися, ні опиратись.