Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

А злидні відчувалися всюди попри всю ту пишноту, що була в залі, на нас, на декораціях, злидні вщерть виповнювали все і, ні на що не зважаючи, затоплювали землю. Що ж, дівчата були справжні митці. Від них поширювавсь тяжкий смуток, а вони не хотіли ні зупинити його, ні навіть зрозуміти. Тільки очі були сумні. Але самих очей не досить. Дівчата оспівували муку людського животіння та борсань і не розуміли цього. Вони й далі все пов'язували з коханням, тільки з коханням, бо про решту цим створінням не сказали. Тобто оспівували нібито дрібні прикрощі. Що ж, нехай це й так називають! Коли ти молодий і ще нічого не зазнав, усе сприймаєш за прикрощі кохання…

Where l go… where I look

It's only for you… ou…

Only for you..ou…

Отак вони співали.

У молоді просто манія зводити всю людську природу до заду, до єдиного освяченого марення, до любовного шаленства. Можливо, згодом, вони порозумнішають — коли все це скінчиться, коли їх не полонитимуть ілюзії, коли огорне справжній смуток суворої країни, — усіх шістнадцятьох танцівниць із кобилячими стегнами й труськими груденятами… А нужда вже й так учепилася в цих красунь, і вони не відкрутяться від неї. Нужда вже схопила їх за черево та за груди й тримає всіма нитками їхніх тоненьких фальшивих голосів.

Нужда вже тут. її не одурять ні костюми, ні сухозлітка, ні яскраве світло, ні усмішки; той, хто їй уже належить, не обдурить її ілюзіями, вона знайде його всюди, де він ховається, вона тільки тішиться, даючи бідолахам поспівати, і чекає своєї черги, всі дурниці ще попереду. Спів нужду пробуджує, заколисує, підохочує.

Отже, й наша тяжка мука — це ще одна розвага.

Тож лихо тим, хто виспівує пісні кохання! Адже кохання — це і є нужда, і воно, падлюче, завжди розквітає брехнею в нас на вустах — оце й усе. І воно, паскудне, скрізь, не слід кликати свою нужду, навіть прикидаючись. Із нуждою не можна жартувати. А проте мої англійки тричі на день ставали перед декораціями і прислухались до акордеона. Отже, це все несамохіть мало обернутися нещастям.

Я їм нічого не казав, але, запевняю, бачив, як підступає катастрофа.

Спершу захворіла одна дівчина. Смерть красуням, які дрочать лихо! Нехай вони виздихають від нього — тим краще! До речі, ніколи не слід зупинятися на розі вулиць і слухати, як грає акордеон, часто саме так здибаються з лихом, зазнають удару істини. Замість хворої дівчини прийшла якась полячка, і тепер уже вона вибігала на сцену. Вряди-годи теж кашляла. То була міцна, довготелеса бліда дівчина. Ми зразу заприязнилися з нею. через дві години я знав усю її душу, з тілом ще трохи зачекав. Та полячка мала манію виснажувати свою нервову систему неможливими пристрастями. Тож укупі зі своєю скорботою та з усім іншим вона мимоволі ввійшла в ту паскудну пісню англійок, мов ніж у масло.

Попервах ніщо не звістувало лиха. Пісня починалася негучно, як усі пісеньки до танцю, а потім серце слухача раптом стискалося, наливалось такою тугою, немов у ньому вже ніколи не прокинеться бажання жити, бо всі зусилля, й молодість, і будь-що інше не дають нічого. А коли відлунають звуки, скінчиться пісня, спурхне мелодія, ти чув, ніби хилишся на ліжко, лягаєш на своє справжнє, найвластивіше ложе — в глибоку яму, щоб усьому настав кінець. Двічі повторюється приспів — і тебе наче охоплює бажання досягти лагідних країв смерти, країв, назавше милих, де все відразу забудеться, візьметься туманом. Зрештою, то туман співав дівочими голосами.

Полячку взяли до хору, долучили і її скарги та докори, звернені проти тих, хто ще тут, хто ще чіпляється за життя, прилаштувавшись у хвості черги, в якій стоїть цілий світ, чекаючи, коли урветься життя, а тим часом кожне крутиться на всі боки, продаючи сусідам-примарам кохання й стусани, таємниці й фальшиві гроші, поліцаїв та злочинців, жалі й досаду і хизуючись власними оборудками в тій пелені терплячости, що не щезає ніколи…

Мою нову подружку з Польщі звали Танею. Я довідався, що її немов трусить пропасниця через одного сорокарічного дрібного банківського службовця, з яким вона зналася в Берліні. Таня мріяла повернутись до Берліна й кохати того чолов'ягу незважаючи ні на що. Щоб повернутися до нього, вона ладна була на все.

Таня підстерігала театральних агентів, що могли дати ангажемент, у мокрих від сечі закомарках під сходами. Ті негідники щипали її за стегна, щось обіцяли, але ніколи не виконували обіцянок. Та вона навряд чи й помічала їхнє крутійство, бо все її єство повнилося маренням далекого кохання. Це тривало не один місяць. Таня наче зумисне спокушала долю, кидала їй виклик за викликом, і за тиждень по тому, як вона з'явилась у нашому гурті, сталася страшна катастрофа.

Грип забрав на той світ її незрівнянного коханого. Таня довідалась про нещастя суботнього вечора. Тільки-но діставши звістку, розтріпана й несамовита, потягла мене до Північного вокзалу. Заціпенівши біля касового віконця, вона, безумна, ще сподівалася вчасно добратись до Берліна й потрапити на похорон. Знадобилось аж два начальники станції, аби переконати її, що вже пізно.

Годі було думати й про те, щоб покинути її в такому стані, бо вона й далі чіплялася за свою трагедію і знетямлено розкривала її переді мною. Яка нагода! Адже почуття, якому перешкоджають нужда і далекі відстані, — це немов кохання моряка, кохання достеменне й щасливе. Передусім, як нема змоги часто зустрічатися, важко посваритись, а це вже неабищо. Оскільки життя — безумство, всуціль нашпиговане брехнею, то що далі одне від одного і що більша змога приправляти життя брехнею, то більша вдоволеність, — усе це річ природна і слушна. Бо правду перетравити несила.

Скажімо, тепер легко розповідати всяку всячину про Ісуса Христа. А чи ходив Ісус до вбиральні перед усім народом? Гадаю, його викрутні не вдержалися б довго, якби він прилюдно ходив гидити. Якомога менше свідків — ось головне, надто в коханні.

Остаточно впевнившись, що до Берліна вже не буде потяга, яким можна встигнути на похорон, ми разом з Танею вирішили надіслати телеграму. Довгенько складали текст у телеграфному пункті Біржі, та тут виникли нові труднощі: ми не знали, кому адресувати телеграму. Крім небіжчика, Таня в Берліні нікогісінько не знала. Відтак нам зосталося тільки говорити про небораку. Розмови вистачило лише на два чи три неквапні кола круг Біржі, а потім, оскільки гіркоту треба гасити, ми стали, й далі сумуючи та скаржачись, поволі підійматися на Монмартр.

Десь після вулиці Лепік нам траплялися люди, що йшли шукати веселощів на міські висоти. Вони поспішали. Діставшись до собору Сакре-Кер, задивлялися вниз, у ніч, що, мов неозора чорна яма, поховала будинки в своїх глибинах.